До Дня захисників та захисниць України ми поговорили з тими, хто завжди поруч з нашими воїнами. Це їхні рідні, волонтери, працівники служб супроводу. Хочемо, щоб ці історії були почутими.
Ця війна нас познайомила. Я волонтерка, він — військовий. Ми обоє чудово усвідомлювали складність стосунків на відстані. Але водночас часто ловимо себе на думці, що стосунки на відстані можуть бути міцнішими за звичайні. Коли ви вдвох чуєте, підтримуєте, будуєте плани на майбутнє, даєте лагідного пенделя, коли це потрібно. У моменти, коли в тебе або партнера дуже складний період, відстань відчувається по-особливому — хочеться бути поруч, але ти не можеш. У ці моменти важливо багато говорити.
Відпустки — ще одна складна тема. Коли впродовж двох тижнів ви вибудовуєте побут, разом гуляєте з песиком, обираєте продукти до вечері. А потім це закінчується на невизначений період, і ти знову вчишся жити сама. І щонайменше тиждень іде на те, щоб зібрати себе докупи та знову адаптуватись.
Головне — це те, що кожен має бути залучений у допомогу війську. Кожен не має толерувати байдужість своїх друзів та колег. Війську потрібні люди, щоб родини, які четвертий рік живуть на відстані, могли частіше бачитись. Байдужість, уникання, абстрагування від війни — це крок назад та підтримка дій ворога.
Часто я ловлю себе на відчутті «синдрому вцілілого» — ніби недостатньо страждаю, адже мій чоловік не комбатант і не в окопах роками, як деякі воїни. Іноді знецінюю свій біль, порівнюючи себе з іншими, кому значно важче. Часом повз мене проходять можливості, бо я єдина доросла, що залишається з дітьми. Буває, ціпенію від усвідомлення, яка прірва між військовими й цивільними. Це ранить.
Але водночас є й інше. Є люди. Люди, поруч з якими ти можеш зцілитись, поділитися й отримати підтримку. Місця, де панують спільні цінності, безумовне розуміння й прийняття. Де всі свої, де всі — близькі. І саме це дає сили рухатися далі.
Часом здається, що будь-які слова прозвучать банально чи популістично. Але я дуже хочу, щоб суспільство справді почуло. Щоб ми всі усвідомили ціну кожного дня і зусиль тих, хто нас захищає. Хочеться об’єднання. Хочеться, щоб ми діяли як єдиний організм, де кожен на своєму місці робить внесок у спільну перемогу. Хочеться, щоб не було тих, кому байдуже. Тільки так ми зможемо подолати цю кляту навалу.
Я приєдналася до війська понад рік тому. На той момент у моїй родині та оточенні ніхто не служив, і моїм свідомим рішенням було формування свого близького кола майже з нуля. Я називаю це «прийти до себе». Нині я використовую знання, здобуті в цивільному житті (досвід співпраці з бізнесом і державним сектором), на благо військовослужбовців нашої бригади. Очолюю напрям навчання і працевлаштування, і лише за рік нам вдалося залучити до співпраці десятки свідомих бізнесів та, звісно, громадський сектор. Завдяки цьому понад 400 військових уже мають можливість безкоштовно здобувати неформальну освіту — проходити курси з англійської, IT та інших освітніх напрямів.
Це зближує цивільних і військових. Підсвічує те, що єднає ці дві категорії: бажання вчитися нового й невпинно розвиватися. А ще показує, що ці категорії не зможуть існувати, уникаючи одна одну.
Основний меседж, який я хотіла б донести суспільству, доволі тривіальний. Війна, яка зараз у гострій фазі, а триває вже давно (і паралелі з минулим не випадкові), — це війна за виживання. Ті, хто не хоче усвідомлювати реальність, все одно рано чи пізно болюче зіткнуться з нею. Вибір завжди є. Або ти борешся у власний спосіб — у війську чи поруч із ним, або стаєш співучасником злочину й мовчки спостерігаєш, як знищують найкращих із нас. Тих, хто як ніхто вартий життя.
Після виїзду з Драматичного театру блокадного міста Маріуполь із сином та однієї сумкою в руці моє життя зупинилось. Залишились тільки новини, біль та смуток за оборонцями міста, яке стало рідним після того, як я покинула рідний дім у Донецьку. Я була свідком всього пекла, що відбувалося в блокадному місті. І вже тоді вирішила, що хочу бути серед тих, хто завжди поруч із нашими захисниками.
Після сильного стресу треба було взяти себе в руки й починати життя з нуля. Я прагнула бути поруч з тими, завдяки кому досі живу. Спочатку я працевлаштувалася у ветеранський фонд, де мені запропонували бути адміністраторкою — займатися діловодством. Я мала подібний досвід, адже працювала секретарем на Маріупольському підприємстві. Але вже на перших етапах я зрозуміла, що не можу займатися однією бюрократією, коли навколо стільки несправедливості щодо поранених бійців з різних бригад. Я багато читала, навчалась, знайомилась, домагалась — як в напрямах лікування, реабілітації, протезування, так і в юридичних питаннях. Я працювала не для галочки, а завжди на результат. Ветеран і військовий завжди стояли для мене вище за якісь привілеї.
Коли я пішла з фонду, в мене під опікою залишилося багато поранених з однієї із бригад. Покинути їх я не могла, щодня була з ними поруч у госпіталі. Пів року займалася цим на волонтерських засадах. У цей час декілька бригад пропонували мені оформитись до них, але інтуїція мене зупиняла. Я розуміла, що проактивні люди не всюди потрібні, а здебільшого вони незручні.
Та коли надійшла пропозиція піти в службу супроводу «Азову», я підписала контракт, навіть не читаючи його. На той момент я вже була знайома з бійцями із цієї бригади, допомагала їм у деяких питаннях, тому мій вибір був очевидним. «Азов» — це бригада честі, мужності, справедливості та відваги. Разом із командою ми запустили службу супроводу. Я взяла на себе ці обов’язки спокійно, бо вже мала компетентність, партнерів, ім’я та довіру. Я розуміла, що стикатимуся з питаннями й ситуаціями, які вже неодноразово вирішувала. Я на своєму місці для того, щоб бійці відчували всебічну підтримку. Я ніколи не поставлю свій особистий час на перший план — понад усе завжди буде мій боєць. Я ніколи не обіцяю, якщо знаю, що це не в моїх силах, але я дістану абсолютно всіх, кого можна й не можна, якщо це нагальна потреба для мого бійця. Кейс-менеджер — це людина, яка 24/7 на звʼязку і підключиться в будь-якій ситуації. Наші бійці спокійно проходять етап лікування й адаптації, адже розуміють, що про них потурбуються й розв’яжуть будь-які їхні проблемні питання. Я завжди кажу своїм дівчатам: «Ставтеся до бійців так, як би ви хотіли, щоб ставилися до вас чи ваших рідних. Вони всі наші, незважаючи на вік, характер та індивідуальні моменти.» І в цьому є велика сила.
Хочу додати, що в мене, крім сина, ніколи не було родини. «Азов» став для мене родиною
Суспільству хотіла би сказати, щоб воно було людянішим. Наративи про те, що всі військові й ветерани мають ПТСР — то все міф. Навпаки, це дуже сильні духом люди, у яких душа переформатована. У них сформовані надзвичайно важливі життєві цінності. Вони переосмислили це життя, щойно ухвалили рішення захищати країну, адже розуміли, що можуть померти чи отримати інвалідність. На них завжди можна покластися. Тож якщо ви вважаєте, ніби це не ваша війна й ви не хочете йти у військо, тоді просто допомагайте цьому війську. І необовʼязково грошима, якщо їх немає. Можна бути активними в просуванні інклюзивності міст: не відмовляти людям на кріслах колісних в оренді житла, не займати паркомісця для людей з інвалідністю, навчати дітей поваги до тих, хто сьогодні бореться за свободу.
Після важкої втрати я долучилася до ГО «Серце нАзовні» і заснувала проєкт «Палітра Памʼяті», де ми несли історії своїх синів та чоловіків на полотно. Потім із цими картинами їздили до шкільних закладів, до дітей. І вже згодом я долучилася до служіння в «Азові», по-іншому не можу це назвати.
Я хочу розповісти світу про характери справжніх воїнів — як чоловіків, так і жінок, — які служать, чекають, надихають. Один мій боєць із пораненнями сказав, що кожна людина — це окрема книга. У кожного є потужний заряд енергії, от тільки як його використати — вибір непростий. А кожен вибір має ціну.
Вперше, коли ми зустрілись, я подивилась на Олега просто як на людину, хлопця. Він розповідав про перший вихід в Українськ у подробицях, про які не розкажеш в інтервʼю, але із широкою посмішкою. З посмішкою, що насправді була захисною реакцією, бо очі видавали біль. Вдруге він їхав у справах, але заїхав до мене на 15 хвилин, просто побачитись. Я завжди скептично ставилась до фрази «кохання з першого погляду», але в той момент ми обоє відчули і зрозуміли це. Втретє я запитала про його дитячу мрію, а він розповідав, як марив футболом. І ось він дає перший пас на футбольному матчі, а я пишаюсь і тішусь, що його дитяча мрія трошки здійснилась. Ти не став футболістом, Олеже, бо ти — Герой.
А потім я приїхала до Олега після важкого виходу. Ми обоє плакали, я вдячила йому за довіру й відвертість, казала про те, який він сильний, показуючи свою вразливість мені, бо знає, що я завжди поряд і всі складні моменти ми пройдемо разом. Я казала йому, покажи мені, де найбільше болить, щоб я знала, де кохати тебе сильніше. Ми все ще разом, моє кохане кошеня, я бережу всі наші спогади й памʼять про тебе. Дякую за нас, за спокій, який ми відчували разом, за наше кохання, за твою сміливість захищати наше майбутнє, за твою свідомість і свободу.
Небо сьогодні високо — його тримають ті, хто захищає нас. Вдячність та памʼять — це дієслова. «Дивіться у небо», — каже Дмитро Козацький, і я підтримую. Бережіть кожну мить, поважайте і вдячте військовим, будьте добрішими і мʼякшими, бо вони борються за наше майбутнє. Ми маємо підтримувати й берегти памʼять, бо це найменше, що можна зробити
За своєю природою мені набагато ближче «бий», а не «замри». А маючи досвід у комунікаціях, волонтерстві й навчанні людей, я ще з перших днів повномасштабної розуміла, що всі ці знання приведуть мене до потрібної діяльності, головне робити. Після перших вибухів 24 лютого я написала своєму другу, ветерану, а зараз знову чинному військовому Ромі Набожняку, що я включаюсь і дуже вдячна йому за попередження й настанови про те, що це — надовго. Завдяки Ромі в моєму житті з'явився наш спільний друг Артем, а завдяки Артему в моєму житті з'явилась морська піхота. Завдяки роботі з військовими у мого першого проєкту Bazilik з'явилися «Близькі». І от сьогодні моє життя — це закривати запити військових і підтримувати їхніх рідних через різні навчальні та культурні проєкти. А головне для мене — спокійна совість, що я на своєму місці у цей час.
Мені невимовно прикро, коли я бачу збори військових, які вони не можуть закрити місяцями. Вони — військові, їм треба мати час і сили на свою роботу, хоч трохи часу на відпочинок. Натомість вони танцюють танці, записують звернення й розчаровуються в людях, коли тупо не можуть мати в тилу тих, хто зніме з них хоча би збори. Зберіться сусідами, роботою, районом, шкільними друзями і закривайте збори тих, хто ще вчора жив, працював, вчився з вами поруч.
Ілона: Я родом із Херсонщини і після окупації рідного дому у 2022 році мобілізувалася до лав Збройних Сил України, служу в 112-й окремій бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ. З 2023 по 2025 рік координувала проєкт «Ігри Нескорених» (Invictus Games) в Україні. Понад вісім років працюю у сфері ветеранських справ, створюючи можливості для поранених воїнів і допомагаючи їм знаходити нові сенси та ресурси в житті.
Історія Гліба та Ілони:
Познайомилися у 2019 році, на День Незалежності у Veteran Hub, тоді ще будучи цивільними людьми. Але ближче почали спілкуватися вже у 2023-му, коли Гліб брав участь у відборі до національної збірної «Ігор Нескорених», де Ілона була керівницею проєкту. До збірної він так і не потрапив, але надіслав Ілоні слова підтримки, і саме це стало початком подальших стосунків. Після повернення Ілони з Invictus Games у жовтні вони почали тісніше спілкуватися, а згодом — зустрічатися.
«Пам’ятаю нашу вечірню прогулянку Подолом. Гліб ділився, як складно на війні підтримувати стосунки й думати про когось іще, окрім свого підрозділу та власного виживання. Я ж зазначила, що для мене кохана людина навіть на відстані може бути опорою, якщо вона служила або служить і поділяє мої цінності», — пригадує Ілона.
Коли Гліб запропонував Ілоні зустрічатися, вона розгубилася й запитала: «Ти впевнений? Я ж військова!». Усередині було багато страхів: чи зможуть вони впоратися з усіма викликами, які приносить служба?
Та час показав, що змогли. Через два роки Ілона і Гліб одружилися. І сьогодні мріють про звичайне цивільне життя, спільний дім і дітей.
Ілона:
Бути захисником чи захисницею своєї країни — це привілей, а не покарання. Для когось, як-от для Гліба, це ще й ініціація — шлях дорослого чоловіка, воїна. Безумовно, військова служба впливає на здоров’я, плани, стосунки, свободу, професійний розвиток та інші аспекти життя. Але вона дає і найцінніше — відчуття гідності, можливість ходити своїм містом із розправленими плечима й знати, що ти не в боргу перед своєю країною.
Гліб:
Важливо, що ми позбулися радянського шлейфу «дня защітніка атєчества» і сьогодні вшановуємо не лише захисників, а й захисниць. Це класна й помітна зміна не тільки у війську, а й у суспільстві. Бо військова служба — це не справа виключно чоловіків. Сміливість не має статі. Хотілося б, щоб дякувати живим стало нашою щоденною звичкою. Щоб кожен пам’ятав, що будь-яка роль у війську: чи то бухгалтер, чи радіотелефоніст, чи начальник відділення комунікацій, чи командир відділення — має значення.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловік у першу ж годину взяв зброю і пішов обороняти Київщину. На той момент я залишилася сама з півторарічним сином. Тиждень ми провели в підземному паркінгу в абсолютній невідомості, без сну, без розуміння, чи взагалі ще побачимось.
Потім чоловік наполіг, аби ми з сином виїхали до Литви, щоб убезпечити дитину і дати собі хоч якийсь шанс перевести подих. Але ще до моменту перетину кордону я чітко знала, що надовго там не затримаюсь. Було внутрішнє відчуття, що там немає місця. У Литві поряд з нами були чудові люди, які виявилися найбільшою підтримкою, стали другою сім'єю. Я одразу включилася у волонтерство — передала в підрозділ чоловіка з десяток авто, амуніцію, налагодила логістику, співпрацювала з фондами. Але з кожним тижнем всередині зростало напруження. І після повідомлення про те, що звільнили Київщину, ми із сином ухвалили рішення повернутися в Україну.
Це не було емоційне «хочу додому». Я добре розуміла, куди повертаюся, усвідомлювала ризики, невідомість. Але жити далі, ніби це нас не стосується, це мене не стосується, я не могла. Через деякий час після повернення в Україну мене почало накривати: зсередини тиснули туга, роздратування, біль, відчуття несправедливості. Чому саме мій чоловік завжди під загрозою? Чому хтось може жити так, наче його це не стосується? Мені здавалося, що я одна проти світу, і суспільство зовсім мене не розуміє. І чому я просто стою поруч і нічого не можу змінити? Це відчуття було настільки важким, що водночас я одразу усвідомила, що більше не хочу бути осторонь.
Я вирішила мобілізуватися. І дякую чоловікові, що він підтримав моє рішення. Саме у війську я знайшла опору, зрозуміла, що можу бути корисною і маю простір для дії. Зараз я займаюся комунікаціями, і для мене важливо, щоб про наших людей говорили, щоб підрозділ був видимим, щоб люди знали правду, а не домисли. Щоб ті, хто працює щодня і стоїть на захисті, не зникали в тиші. Щоб була довіра і підтримка. Бо війна — це не тільки про зброю, це і про сенси, які ми самі формуємо. Пояснюємо, навіщо ми це робимо і чому це важливо. І щоб люди не забували, що за формою завжди стоять живі люди.
Зараз ми з чоловіком час від часу перебуваємо далеко одне від одного, але між нами більше близькості, ніж було до війни. Ми говоримо спільною мовою, розуміємо контекст, не пояснюємо одне одному, чому складно. Нам завжди є про що поговорити, і ми чудово усвідомлюємо, що ми не просто пара, ми — команда, а наш син зростає тут, в Україні. Я вдячна своїм батькам, які беруть на себе багато під час моїх відряджень. Це наш особистий вибір, і це наше рішення. Ми гідні громадяни своєї країни, які відгукнулися на захист України. І певно, виконуємо свою місію.
Мій головний меседж — не про героїзм, а про вибір. Про опору, яка працює в обидва боки. Про довіру, яку не потрібно доводити. І про те, що навіть у повному хаосі ми можемо тримати одне одного.
Три роки тому в мого чоловіка, бойового медика, лейтенанта (на той момент ще молодшого лейтенанта) Андрія Мельника було відрядження на тиждень. Це було перше відрядження, перша відпустка, я би сказала, з 5 по 12 жовтня. Тоді я приїхала в Харківську область і хотіла, щоб ми провели цей час разом.
В Андрія було багато справ: відвідати маму, випити пива з друзями, купити новий баул, вирішити проблеми з машиною, яку він купив, щоб допомагати з евакуацією і бути мобільним лікарем в армії. На той момент була нестача саме медиків при взводах і добровольчих батальйонах.
Він приїхав, але ми майже не були разом. Я шкодую про це й тепер усвідомлюю: то була лише одна з двох його відпусток. Друга — у січні 2023-го, а в травні він загинув у Бахмуті.
І я щиро хотіла би побажати, щоб кожен захисник і захисниця мали можливість проводити час разом зі своїми коханими. Зараз я дивлюся фото-відео своєї подруги, яка у відпустці із чоловіком військовим. Я радію за них так, ніби це ось я так само два роки тому могла би поїхати зі своїм чоловіком.
Тоді для мене як дружини військового це ще була незвідана територія. Я думала: «Хіба важливо, як ми проводимо цей тиждень. Треба повирішувати нагальні справи, то хай вирішує. Треба зустрітися з друзями. Так, справді, хай зустрічаються». Але якби на той момент була людина, яка б сказала: «Просто будь поруч, і цього вже буде достатньо», — я би прожила той час зовсім інакше й намагалася б бути з чоловіком щохвилини його короткої відпустки.
Тепер жовтень у мене асоціюється з тією самою відпусткою, а вересень — із днем нашого весілля. Є трохи стереотипне бачення, що осінь депресивна, але в моєму випадку вона ностальгійна — не просто на словах, так і є. У цей період я дуже часто згадую свої роки життя в любові з чоловіком.